Відкрити Божу заповідь

Читай також

  • Слухають, але не чують
  • Поради від військового капелана на Різдвяний піст
  • Не все золото, що блищить
        • Відкрити Божу заповідь

          Жаль до ближніх можна порівняти з маленьким флаконом якісних дорогих парфумів. Якщо хочете користуватися ними якнайдовше – не варто їх розбризкувати будь-коли і будь-де, краще приберегти до особливих випадків, коли вони вам найбільше пасуватимуть. Та сама картина відбувається із жалем до чужого горя: якщо постійно, на словах співчувати до проблем ближніх, то таке співчуття ввійде до звички і справжній жаль до їхніх проблем згодом кудись подінеться, а слова натомість залишаться…

          І здавалося б, у цьому насправді немає нічого поганого, якби не одне але… Таке співчуття буде лише на словах і не матиме продовження в реальних справах допомоги ближньому, що в підсумку буде самообманом, вдаванням із себе праведної людини, про що прямо попереджає Біблія: «Коли ж брат чи сестра будуть нагі, і позбавлені денного покорму, а хто-небудь із вас до них скаже: Ідіть з миром, грійтесь та їжте, та не дасть їм потрібного тілу, що ж то поможе? Так само й віра, коли діл не має, мертва в собі!» (Як. 2:15-17).

          З подібною мертвою вірою ми стикаємося в поведінці священика і левита з Христової притчі про милосердного самарянина. Ці люди, попри свою віру і біблійний заклик любити ближнього як самого себе, пройшли повз пораненого і вмираючого подорожнього, проте нічим йому не допомогли, вони не змогли зробити те, на що спромігся милосердний самарянин, який обв’язав пораненому «рани, наливши оливи й вина. Потому його посадив на худобину власну, і приставив його до гостиниці, та й клопотався про нього» (Лк. 10:34).

          Але описаний Спасителем випадок з пораненим подорожнім є вже результатом укоріненої звички: коли людина є доброю на словах, але в реальності її вчинки не відповідають її ж заявам. Мова ж у нас розпочалася з того, що жаль до людей треба виявляти не тільки словами, а засвідчувати справами милосердя, інакше, повторимося, жаль лише на словах переросте з часом у звичку, і таке співчуття не матиме жодної користі. Навіть більше того, може принести самій людині серйозну шкоду, адже вона звикне вважати себе цілком доброю людиною, проте ця вигадана «доброта» не матиме підтвердження реальними добрими справами. А таке переконання і така віра, як свідчить Біблія, «мертві в собі».

          Тому не треба тішити себе марними ілюзіями, а краще слід замислитися над питанням, хто насправді є моїм ближнім? Щоб у пошуках відповіді на це запитання, спромогтися своє співчуття до проблем оточуючих, якісь свої добрі наміри до них втілити в нехай маленькі, непоказові, але все ж такі добрі справи. Тоді на практиці, у реальному житті ви зможете побачити в людині, які опинилася зі своєю бідою поруч з вами, свого ближнього, а заодно відкрити для себе Божу заповідь: «Люби… свого ближнього, як самого себе» (Лк. 10:27). І не тільки відкрити, але й виконати.

          Джерело

          Читай також

        • Слухають, але не чують
        • Поради від військового капелана на Різдвяний піст
        • Не все золото, що блищить
          • Оціни

            [ratemypost]